КАВОВА ІСТОРІЯ ХАРКОВА

- Мишка, откуда вонь? Снова кофей варят?

- Царь-государь приказал барыне и барышням с утра кофей пить, вот и варим...

А. Толстой. "Петр Первый"

Так вже склалось, що в східній частині України кавові традиції ніколи не були особливо сильні. У Російській імперії каву ніколи варити не вміли, а при Радянському Союзі насолодитися якісним кавовим напоєм можна було тільки на Західній Україні. Причому форпостом в цьому випадку виступав зовсім не Львів, як прийнято вважати, а Закарпаття.

Тільки подумати: біля 80% імпорту кавових зерен серед усіх областей Радянської України приходився саме на Закарпатський регіон! Кавові традиції, що збереглися тут ще з часів Австро-Угорщини, щільно прижилися в оточених горами невеликих містечках. Радянський турист, проходжуючись по вузьких брущатих вуличках, не міг встояти перед невідомим ароматом, що заполоняв усе містечко, і миттю заходив у першу кав'ярню, що траплялася на його шляху. Там він пив абсолютно новий, невідомий для себе напій, зроблений зі свіжообсмажених кавових зерен і зварений на величезній кавовій машині «Будапешт».

Про ті часи розповідає кавоман Олесь, виходець із Закарпаття:

«Коли я на початку 80-х років перебрався жити в Харків, я був у тихому жаху. Де б я не випивав кави, чи то в гостях, чи то кав'ярні, я страшно лаявся. Пізніше я все ж виявив декілька більш-менш непоганих кав'ярень. Одна з них була біля універмагу «Харків», де напій варив виходець із закарпатського Рахова, ще непогану каву робили в Гастрономі на Пушкінській, який розташовувався на місці нинішнього магазину «Антошка». Також смачну каву робили у кондитерській «Ведмедик» на Радянській, і це було єдине місце, де можна було купити зелені кавові зерна».

У наш час Харків впевнено привчається до світових кавових традицій, а мешканці міста вже не вдовольняються простою розчинною кавою у гранулах. 2008 рік став справжнім подарунком для харків’ян – відкрилася перша і наразі єдина кав’ярня у місті, де мешканці і гості міста зможуть насолодитися справжньою Фрешкавою, зелені зерна якої обсмажуються безпосередньо у присутності відвідувачів. Її свіжість, якість, та неповторний аромат набуває все більшої популярності серед справжніх поціновувачів благородного чорного напою. 

То ж, будемо раді вас бачити у цьому гостинному місці -  кав'ярні «Золотий дукат»!

ЛЕГЕНДА ПРО СРІБНЕ МІСТО ХАРКА

...Колись, дуже-дуже давно, тисяча років тому, на землях сучасного Харкова стояло казкове місто. Купці з усього світу привозили сюди свій крам, а вивозили срібло і лазурит. Слава про дивне місто, де протікала Срібна ріка, де золоті береги, де будинки з лазуриту - линула по цілому світу. Найперші розповіли світові про це місто арабські купці, а називали вони його HARKA, що з арабської означало місто Срібла, Сріблоград.

Але не тільки купці прагнули потрапити в це казкове місто, а й різні пройдисвіти і дикі орди кочівників, які мріяли пограбувати його. То ж місто поступово перетворювалось на неприступну фортецю, а наші пращури - русичі, яким воно належало, ставали його захисниками. Бо вони вміли і добувати срібло, і вправно цілили з лука, і осідлати дикого коня, і будувати диво-замки з лазуриту.

Слава про неприступну фортецю-місто і її багатства дійшла до самого хана Батия. Він привів незчисленні орди загарбників. Багато днів городяни без води і їжі, поранені і змучені, тримали облогу, і лише коли Батий зруйнував дощенту стіни фортеці, місто - пало… Камінь на камені не залишили вороги, люди змушені були залишити своє колись прекрасне місто. Але пам’ять про казкове місто залишилась з ними, і вони розповідали своїм дітям, а діти потім розповідали своїм дітям…

Пройшли сотні років, майже ніхто вже не вірив, що в дикому полі колись було прекрасне місто Харка… Бо Дике Поле поросло бур’яном, лише кам’яні залишки старої фортеці височіли в траві. Минули віки, те що було, здавалось втратило свою цінність. Та прийшли ті, хто пам’ятав давню легенду, яку їм розповідали батьки, відновили стіни старої фортеці і побудували нове місто, а назву дали таку, яку колись то місто і мало: Місто Срібла - Харків.

В тому казковому місті жила дівчина на ім’я Злата, або Золотце, як звали її рідні. Бо була вона не тільки вродлива, але й мала золоте серце. Злата покохала юного воїна, що охороняв місто на одній з веж фортеці. Батьки не давали дозволу на цей шлюб, бо юнак був бідний. Одного вечора Злата піднялася до коханого на вежу і він показав їй торбинку з дукатами - їх щасливе майбутнє. Та не судилося, бо раптом вони побачили ворогів, що кралися до стін міста. Юнак кинувся підпалити смолоскип, щоб розбудити місто, але ворожа стріла влучила йому прямо в серце.

Як могла одна дівчина зарадити біді? Злата вихопила торбинку, в якій було її вже нездійснене майбутнє, і висипала дукати під ноги ворогам. Жадібність затьмарила їм розум, і б’ючись між собою, вони збирали дукати. А Златі вистачило часу підпалити смолоскип, і місто відбило ворога. Минули віки, стіни давньої фортеці вросли в фундамент сучасного міста, і лише старі камені, свідки давніх подій, мовчки промовляють до нас, вписуючи в скрижалі і вашу історію...