Відвідувачі «Золотого дукату» не раз з цікавістю споглядали вогники у соляних світильниках, що заворожують погляд грою своїх тіней. Проте мало хто знає про легенду соленого каменю...
Давним давно, у ті часи, коли з
солі будувалися палаци і зводились міста, у річці Рут жила собі русалка. Жила,
плила, і горя не знала, і тільки час від часу на поверхню виринала. Той світ,
що за водою, здавався їй чарівним, і хоч яким би дивним не здавався горизонт,
її туди манило, душі було там мило.
Прийшов до річки якось мужичок
топитись. Мета поставлена, йому вже не спинитись, як раптом він русалку бачить
у воді. «Ти ба, в реальності чи в сні, я бачу дивне це створіння?» – сказав, і мовив до русалоньки: «Спасіння! Від смерті Порятунок дарувала ти
мені! Як не побачив би тебе, то зорі б споглядав на дні».
Русалка мовить відповідь:
«Чудово! Рятунок я дала тобі, мені ж надай ти слово, що забереш мене з
тісного світу річки Рут; я хочу світ побачити, не хочу бути тут!»
І стали мандрувати при світі і
вночі, і бачили палаци, людей і їх мечі. Війну побачила русалка, а з нею і
любов: за жінку і фортецю кипить у мужа кров.
Господар бив кнутом – і камені
тащились. Раби вже всі померли – палаци залишились.
А камінь був солоний і сяяв серед
ночі: то піт рабів блищав, сліпим сліпив він очі. Захопливо русалка на камінь
споглядала, і крихту відломивши взяла, і скуштувала. Солоний присмак. Еліксир
із поту й сліз. Не те що в річці – прісний... Солений морський бриз! У смак цей
закохалась...
І пішла русалка до моря, і
поплила у неосяжність, назустріч світу, сповненому спокусливим Вічним і
Невідомим.
Позаду ж залишився солений камінь,
що світиться і вказує шлях.
