ПРИТЧА О ВОДЕ И ВИНЕ

...Обливаясь потом, Рим продолжал орудовать киркой, в надежде добыть хоть что-то: уголь, золото, залежи нефти, драгоценные камни... Но и на этот раз, единственное, что он добыл – только бессмысленные философские камни. «Мыслю, значит существую», «работаю – значит существую»,  «ем – значит существую», «не ем – тоже как ни странно существую». Существую, существую, существую. Не живу.

Выбросив ненужные камушки, Рим решил искать новые источники жизни. Продав кирку, пошел в ближайшую забегаловку, искать вдохновения в красном граненном стакане. В стакане была вода, но Рим вдохновлялся цветовой иллюзией: маленькое чудо, вода превращается в вино. Даже немного пьянит.

«Буду ловцом желаний!» – решил для себя Рим и пошел проповедовать. Его притча «О воде и вине» была пересказана им во всех трех концах света, и передавалась она еще многие и многие поколения. Люди видели в этой простой истории дорогоуказатель к своей личной жизни и научались главному – творить чудеса, делать из желаемого действительное.

Легенды пересказывают, что перед смертью Рим решил впервые в жизни попробовать настоящее вино, и был несказанно удивлен...

– Это все прекрасно... – почесав затылок, озадаченно произнес редактор. – Только тебе нужно было написать статью про налоговый кодекс.

– Вы не поняли. Это аллюзия на современную политическую действительность.

– Ну конечно. Политики выдают желаемое за действительное и вместо вина подсовывают народу воду в красном стакане.

– Не совсем так...

– Неважно. Напиши мне нормальную статью, как ты это умеешь, а этот опус можешь понести в литературное издательство.

 – Статья уже есть, вот, – вздохнув, скучающе передавая бумаги.

Пробежав взглядом текст, редактор засветился.

 – Неплохо! Отдаем на верстку. Завтра жду от тебя продолжения.

Статья на завтра тоже была уже готова, но редактору об этом сказано не было, нагрузит еще заданиями. Зато есть время заняться любимым делом: писать настоящее продолжение. На этот раз – притчу «О пере и бумаге».

Только красного вина подлить. Для вдохновения. 

ЖЕЛАНИЯ

Один з наших відвідувачів надіслав нам незвичну, містичну історію, пов'язану з нашою кав'ярнею. Сон, кава, екзистенція - такі основні мотиви данного твору. Напруженість та спустошеність - на початку, і спокій та гармонія - наприкінці. Отже...

Сон или явь никак не понять. Сплю или бодрствую вот в чем вопрос. Крутится в голове только слова жить хочу, жить хочу, а перед глазами пустота. Лежу как в бреду, вроде не сплю, но встать не могу. Стены. Темнота. В зеркале блики. Снится она иль явь пред глазами. Нет, однозначно, сон вижу я.

Звезды. Луна шелест листвы. Где это я. Нет я не сплю. Я не сплю. Я иду. Лес. Темнота. Думы вокруг. Хочется выть. Хочется петь. Что же выбрать. Одиночество…

Рай. Отдыхает душа. Сердце и ум заключили союз. Пусть всего на одну ночь. Но эта ночь спокойного сна. Хоть и не сплю. Я отдыхаю. Красиво вокруг Тишина…

Твори. Создавай. Разрушай.

Зачем.

Звезды тускнеют. Уходит луна. Куда же вы, подождите. Поднялся ветер. Набежали тучи. Скоро рассвет. Пора. Скоро вставать, а я не ложился. Ходил отдыхал.

Послушай себя. Куда ты скатился . какие ты мысли пустил на порог. Очнись. Рассвело…

Новый день. Все сначала. Не выспался. Иду на работу. Там как всегда. Все те же заботы. Все те же люди. Мысли… Работа. Лень. Ожиданье. Конец. Конец рабочего дня. Все спешат. Собираются. Уходят. Кто-то остается. Кому-то некуда не надо. Но он все равно уходит. Ему нечего делать ни на работе, ни дома. Нигде…

Иду. Прохожие… Транспорт… Никого… Куда я пришел. Где оказался. Зачем я здесь. Что нового я узнаю. Опять ничего. Я потерян. Лишен спокойствия. А оно мне и не надо. К сожалению или счастью, мне уже почти ничего не надо от этого современного мира.

Остановился. Задумался.. Очнулся от раздумий. Осмотрелся и прочитал вывеску Кав'ярня Золотий Дукат.

Может выпить кофе. Расслабиться, отдохнуть и никуда не спешить, тем более бесцельное шатание по улицам города так и не принесло ожидаемого спокойствия и просветления. А это новое место, да и кофе уже забыл, когда последний раз пил.

Решено. И еще не осознавая сделал свои первые шаги на встречу судьбы. Тяжелая неповоротливая дверь поддалась не сразу. Но переступив через порог все изменилось. Не в лучшую или худшую сторону. А просто стало совсем по другому.

Все равно что окунуться в сказочный мир или побывать дома (в том месте, где приходят ощущения счастья, спокойствия и целесообразности существования). Именно то место, которое мне было так необходимо.

Отдельный мир, который был так близко и в тоже время неизвестный доселе. Запах ароматного кофе окутывал пеленой безопасности. Тихая музыка успокаивала душу. А горячий напиток согревал тело.

Впервые кофе доставил удовольствие.  Не только как бодрящий напиток. А наполненный сказочным древним ароматом, теплотой матери и строгостью отца. Горечью расставаний  с близкими людьми и сладостью от знакомства с новыми кандидатами на место ушедших. Долгим и стойким послевкусием как извечный никем не тронутый лес. С кислым привкусом морского бриза и счастьем от такого букета всего в одной чашке. В каждой чашке. Процентное содержание каждой составляющей счастья в одной чашке можно менять и получать различные вкусовые комбинации

Сказочный мир. Кофейный мир, открытый для всех. Желания сбываются. Улыбнулся. Счастье вот оно в каждой чашке горячего напитка.

Стресс прошел, как и уныние. Счастливый побрел домой, пообещав обязательно вернуться. Завтра будет  новый день…

…Улицы опустели. Люди попрятались. Только машины проезжают мимо. Я. Иногда промокший пес пробежит. Наблюдаю. Кажется, некоторые из них тоже улыбаются. Звериный оскал удовольствия. Самая приятная улыбка в такую погоду. Хочется позвонить. Кому. Той, о которой, все мысли мои улетают вдаль. Нельзя. Да, если даже, и можно. Все равно нельзя. Парадокс. Сам создал, сам и расхлебывай. Или, по-простому, сам дурак.

Гроза. Ветер рвет и мечет. Дождь бьет по лицу. Вода стекает по волосам. Ужасно, неправда ли. Нет, неправда. Погода как раз под настроение. Радуюсь…

Но вот кто-то остановился. Посыпались вопросы. Наверное, хороший человек. Захотел помочь. Спасибо отвечаю, но я гуляю. Да в такую погоду. Иду дальше…

Сложный выбор. Нет. отчего же. Все просто. Надо выбрать куда повернуть. Идти дальше по маршруту или свернуть. Свернуть к счастью и разрешить быть себе счастливым. Нет. а может да. Вот так и мечешься о двух сторонах одной медали. А надо бы определиться. Выбор.

Ну вот опять отвлекся. Быть ближе. Видеться чаще. Опять не туда. Что же происходит.  Теряю связь. Связь с реальностью.

Реальность. Дождь. Гроза. Ветер. И улыбка на лице. Идиотская улыбка. Никто не понимает. Я вижу. Нет. чувствую. Эти взгляды. Совсем не понимающие. А некоторые осуждающе. Так и чувствуется. Простынет. Заболеет. Куда смотрят родители. Но я их не виню. Это все общество. Привычка к комфорту. Потребительская раса. Мы разучились создавать. Творить. Все что от большинства остается это отходы и дерьмо. А мы кичимся тем, что мы венец развития. Властелины на земле. Бред. По этому их не виню я. Пусть живут. Меня только пусть не трогают. А мне до них дела и так нет. хотя и среди этого полчища есть еще достойные личности. Но насколько же их мало осталось.

Пока думал, дошел до своего кофейного мира. Уже прошло несколько лет с тех пор, как впервые переступил его порог. Такое чувство, что этот маленький мир создан для поглощения эмоций, чувств всех без разбора, а возвращает только позитивные. Стал тем, что сложно найти среди людей.

Он как будто внимательно слушает тебя, поглощая бесконечные невысказанные истории. С каждой чашечкой любимого кофе. Люди приходят и уходят, а кофейный рай  всегда открыт и ждет твоих историй. А иногда ненавязчиво шепчет решения, которые становятся твоими. Шепот кофейного аромата и истинного знания. Твоего собственного, но по каким-то причинам ты его не замечаешь. Кофе хороший собеседник чуткий и не многословный. Его шепот раздается в голове только тогда когда необходимо и несет лишь полезную информацию, а исчезает сразу же после осознанного приема тобой его слов.

Еще один вечер закончился. Еще выпито несколько чашек. Завтра будет другой день. И остается ждать, думать, возвращаться и пить кофе….

Прошло некоторое время и вот появился человек, с которым захотелось поделиться тайным миром, кофейным миром счастья. Именно миром, а не просто кофейней. Кофейная вера, что все будет хорошо и кофе будет шептать свои-наши истины не только мне одному, а уже нам.

Все получилось. Но только шепот кофейного аромата затих, надеюсь навремя. Зато остались аромат, счастье, тепло и уют. Завтра будет новый день.

Нет не просто новый календарный день, из которых состоят недели, месяцы и годы. А день полный счастья, радости и ожиданий. И конечно день, когда желания исполняются. Всё исполняется. И день когда мы снова будем в нашей любимой кофейне с близким человеком и уже двумя чашечками кофе за одним столом.

by Іван Наливайко

КАВА ТВОЇМ ПОЦІЛУНКОМ ПАХНЕ...

Одна з наших найвідданіших шанувальниць, харьківська поетеса Оксана Сергієнко написала нам чудового вірша, у якому відбиті її почуття та мрії від горнятка чарівного напою...

***

Кава твоїм поцілунком пахне,

Ранок дрімає в твоїх обіймах.

Очі розплющить гроза і ахне,

Пам'ять загине в кривавих війнах.

Пошук нових незабутніх вражень,

Плетиво дум і колесний галас.

Спис у пісок увійде на сажень.

Тихо чума, як завжди, підкралась...

Ти говорив: "Все у мудрих книгах,

І неможливо змінити долю!

Жити - це значить плести інтриги,

Щастя шукати й примарну волю".

Я не помічу твого сарказму,

І поміняю на книгах назви.

Оксана Сергієнко

СОЛЕНИЙ КАМІНЬ

Відвідувачі «Золотого дукату» не раз з цікавістю споглядали вогники у соляних світильниках, що заворожують погляд грою своїх тіней.  Проте мало хто знає про легенду соленого каменю...

Давним давно, у ті часи, коли з солі будувалися палаци і зводились міста, у річці Рут жила собі русалка. Жила, плила, і горя не знала, і тільки час від часу на поверхню виринала. Той світ, що за водою, здавався їй чарівним, і хоч яким би дивним не здавався горизонт, її туди манило, душі було там мило.

Прийшов до річки якось мужичок топитись. Мета поставлена, йому вже не спинитись, як раптом він русалку бачить у воді. «Ти ба, в реальності чи в сні, я бачу дивне це створіння?» – сказав, і мовив до русалоньки: «Спасіння! Від смерті Порятунок дарувала ти мені! Як не побачив би тебе, то зорі б споглядав на дні».

Русалка мовить відповідь: «Чудово! Рятунок я дала тобі, мені ж надай ти слово, що забереш мене з тісного світу річки Рут; я хочу світ побачити, не хочу бути тут!»

І стали мандрувати при світі і вночі, і бачили палаци, людей і їх мечі. Війну побачила русалка, а з нею і любов: за жінку і фортецю кипить у мужа кров.

Господар бив кнутом – і камені тащились. Раби вже всі померли – палаци залишились.

А камінь був солоний і сяяв серед ночі: то піт рабів блищав, сліпим сліпив він очі. Захопливо русалка на камінь споглядала, і крихту відломивши взяла, і скуштувала. Солоний присмак. Еліксир із поту й сліз. Не те що в річці – прісний... Солений морський бриз! У смак цей закохалась...

І пішла русалка до моря, і поплила у неосяжність, назустріч світу, сповненому спокусливим Вічним і Невідомим.

Позаду ж залишився солений камінь, що світиться і вказує шлях.

ПЕЧЕРИ ВАРДЗІЇ ТА ГРУЗИНСЬКА КАВА ВІД НІНО

Довелося побувати у Грузії, і, звичайно, як же було не спробувати традиційну місцеву каву.

Пощастило зробити це неподалік від монументального печерного міста Вардзія, що на півдні Грузії. Вардзія - видатний пам'ятник середньовіччя, що доволі добре зберігся. На скалах гори Ерушеті висічено близько 600 різних приміщень: церква, каплиці, келії, бібліотека, бані, трапезні. Треба витратити з півдня, щоб усе це облазити.

Після вражень від Вардзії, непогано спочити і ми зупинилися на подвір'ї житлового будинку, що слугував одночасно і такою собі кав'ярнею. Хазяйка будинку Ніно дістала красиву турку і почала проводити магічні маніпуляції. Коли кава закипіла і пінка піднялася по самі вінця турки, Ніно обережно зняла її (пінку) ложкою і почала розкладати її в наші філіжанки. 

Потім знову поставила турку на вогонь, знову зняла, а потім повторила операцію знову, тільки на цей, третій раз, опустила в турку заздалегідь приготований розплавлений над пічкою цукор, і деякий час старанно перемішувала каву, щоб карамелевий цукор розчинився в напої. 

Наостанок, перед самим зняттям, вона додала у напій якусь приправу, назву якої вона з усмішкою не стала називати :)

Кава була подана в елегантних старих філіжанках, а смак напою був настільки ж елегантний, з присмаком незвичайної гіркуватості.

Коли будете в грузії, обов'язково відвідайте Вардзію та спробуйте місцеву каву - вони того варті!

КАВОВА ІСТОРІЯ ХАРКОВА

- Мишка, откуда вонь? Снова кофей варят?

- Царь-государь приказал барыне и барышням с утра кофей пить, вот и варим...

А. Толстой. "Петр Первый"

Так вже склалось, що в східній частині України кавові традиції ніколи не були особливо сильні. У Російській імперії каву ніколи варити не вміли, а при Радянському Союзі насолодитися якісним кавовим напоєм можна було тільки на Західній Україні. Причому форпостом в цьому випадку виступав зовсім не Львів, як прийнято вважати, а Закарпаття.

Тільки подумати: біля 80% імпорту кавових зерен серед усіх областей Радянської України приходився саме на Закарпатський регіон! Кавові традиції, що збереглися тут ще з часів Австро-Угорщини, щільно прижилися в оточених горами невеликих містечках. Радянський турист, проходжуючись по вузьких брущатих вуличках, не міг встояти перед невідомим ароматом, що заполоняв усе містечко, і миттю заходив у першу кав'ярню, що траплялася на його шляху. Там він пив абсолютно новий, невідомий для себе напій, зроблений зі свіжообсмажених кавових зерен і зварений на величезній кавовій машині «Будапешт».

Про ті часи розповідає кавоман Олесь, виходець із Закарпаття:

«Коли я на початку 80-х років перебрався жити в Харків, я був у тихому жаху. Де б я не випивав кави, чи то в гостях, чи то кав'ярні, я страшно лаявся. Пізніше я все ж виявив декілька більш-менш непоганих кав'ярень. Одна з них була біля універмагу «Харків», де напій варив виходець із закарпатського Рахова, ще непогану каву робили в Гастрономі на Пушкінській, який розташовувався на місці нинішнього магазину «Антошка». Також смачну каву робили у кондитерській «Ведмедик» на Радянській, і це було єдине місце, де можна було купити зелені кавові зерна».

У наш час Харків впевнено привчається до світових кавових традицій, а мешканці міста вже не вдовольняються простою розчинною кавою у гранулах. 2008 рік став справжнім подарунком для харків’ян – відкрилася перша і наразі єдина кав’ярня у місті, де мешканці і гості міста зможуть насолодитися справжньою Фрешкавою, зелені зерна якої обсмажуються безпосередньо у присутності відвідувачів. Її свіжість, якість, та неповторний аромат набуває все більшої популярності серед справжніх поціновувачів благородного чорного напою. 

То ж, будемо раді вас бачити у цьому гостинному місці -  кав'ярні «Золотий дукат»!

ЛЕГЕНДА ПРО СРІБНЕ МІСТО ХАРКА

...Колись, дуже-дуже давно, тисяча років тому, на землях сучасного Харкова стояло казкове місто. Купці з усього світу привозили сюди свій крам, а вивозили срібло і лазурит. Слава про дивне місто, де протікала Срібна ріка, де золоті береги, де будинки з лазуриту - линула по цілому світу. Найперші розповіли світові про це місто арабські купці, а називали вони його HARKA, що з арабської означало місто Срібла, Сріблоград.

Але не тільки купці прагнули потрапити в це казкове місто, а й різні пройдисвіти і дикі орди кочівників, які мріяли пограбувати його. То ж місто поступово перетворювалось на неприступну фортецю, а наші пращури - русичі, яким воно належало, ставали його захисниками. Бо вони вміли і добувати срібло, і вправно цілили з лука, і осідлати дикого коня, і будувати диво-замки з лазуриту.

Слава про неприступну фортецю-місто і її багатства дійшла до самого хана Батия. Він привів незчисленні орди загарбників. Багато днів городяни без води і їжі, поранені і змучені, тримали облогу, і лише коли Батий зруйнував дощенту стіни фортеці, місто - пало… Камінь на камені не залишили вороги, люди змушені були залишити своє колись прекрасне місто. Але пам’ять про казкове місто залишилась з ними, і вони розповідали своїм дітям, а діти потім розповідали своїм дітям…

Пройшли сотні років, майже ніхто вже не вірив, що в дикому полі колись було прекрасне місто Харка… Бо Дике Поле поросло бур’яном, лише кам’яні залишки старої фортеці височіли в траві. Минули віки, те що було, здавалось втратило свою цінність. Та прийшли ті, хто пам’ятав давню легенду, яку їм розповідали батьки, відновили стіни старої фортеці і побудували нове місто, а назву дали таку, яку колись то місто і мало: Місто Срібла - Харків.

В тому казковому місті жила дівчина на ім’я Злата, або Золотце, як звали її рідні. Бо була вона не тільки вродлива, але й мала золоте серце. Злата покохала юного воїна, що охороняв місто на одній з веж фортеці. Батьки не давали дозволу на цей шлюб, бо юнак був бідний. Одного вечора Злата піднялася до коханого на вежу і він показав їй торбинку з дукатами - їх щасливе майбутнє. Та не судилося, бо раптом вони побачили ворогів, що кралися до стін міста. Юнак кинувся підпалити смолоскип, щоб розбудити місто, але ворожа стріла влучила йому прямо в серце.

Як могла одна дівчина зарадити біді? Злата вихопила торбинку, в якій було її вже нездійснене майбутнє, і висипала дукати під ноги ворогам. Жадібність затьмарила їм розум, і б’ючись між собою, вони збирали дукати. А Златі вистачило часу підпалити смолоскип, і місто відбило ворога. Минули віки, стіни давньої фортеці вросли в фундамент сучасного міста, і лише старі камені, свідки давніх подій, мовчки промовляють до нас, вписуючи в скрижалі і вашу історію...